Монетизація житлових субсидій: ефективні державні видатки чи політичний хабар Соціальний захист

Чому потрібна монетизація субсидій?

В Україні громадяни мають право на субсидію – адресну державну допомогу для оплати житлово-комунальних послуг (ЖКП). Розмір субсидії залежить від доходу домогосподарства та цін і тарифів на житлово-комунальні послуги. Традиційно громадяни отримували субсидію у вигляді знижки. Така «безгрошова» система має низку вад. Серед ключових –слабка адресність житлових субсидій (їх отримують громадяни з далеко не низькими доходами), а також досить заплутана система взаєморозрахунків з надавачами послуг, яка базується на так званих нормативах споживання (реальне споживання зазвичай менше).

Житлова субсидія у вигляді знижки не така погана, вона виконувала свою роль буфера під час цінових шоків. Однак ефективність використання і коштів платників податків, і енергоресурсів учасниками програми житлових субсидій залишає бажати кращого.

Період сильних цінових шоків уже відходить у минуле і на перший план у програмах соціальної підтримки знову виходить питання більш ефективного використання обмежених ресурсів. Монетизація житлових субсидій – один з інструментів, які спонукають учасників програми житлових субсидій ощадливіше ставитися до споживання енергоносіїв.

Принцип нарахування житлових субсидій загалом залишається незмінним – входження в програму залежить від майнового стану, а розмір субсидії – від цін і тарифів на ЖКП. Проте монетизація передбачає, що субсидіант отримує не знижку на послуги, а живі гроші, якими він самостійно розплачується з надавачами послуг.

Виплата субсидій живими грошима ставить для споживача питання руба заощадження енергоносіїв, а також порушує питання якості послуг – за холодні батареї ніхто не платитиме.

Монетизація прямо не вирішує проблему адресності, виплата живими грошима не гарантує, що ці кошти отримають справді незаможні. Проте виплата живими грошима підвищує важливість урядового контролю за цими коштами, оскільки отримувати готівку цікавіше, аніж знижки на послуги. Є побоювання, що люди, які отримають живі кошти, витратять їх на щось інше і не заплатять за комунальні послуги. Для таких випадків передбачено запобіжник: наявність заборгованості – підстава для вилучення з програми житлових субсидій. Людина просто ризикує втратити своє право на допомогу.

Шлях до монетизації

Шлях до монетизації в Україні був тривалим. Про монетизацію почали говорити більше десяти років тому. Навіть коли вона з’явилася в Меморандумі з МВФ, уряд розробив механізм «монетизації» без живих грошей (подібний до знижки за накопичені бали): отримання коштів на спецрахунок, який придатний тільки для розрахунку за ЖКП з теоретичною можливістю отримати готівку, якщо вдасться заощадити. Навіть ще місяць тому не було жодних очікувань, що можуть нарешті почати виплачувати субсидії живими грошима.

«Квазімонетизація», як охрестили монетизацію без грошей, отримала цілий шквал критики. Зокрема ОСББ радикально її відкинули. Впровадження спеціальних рахунків та їх автоматичне адміністрування «Ощадбанком» могло б надто ускладнити роботу Об’єднань. У разі великої кількості субсидіантів серед членів ОСББ документообіг з «Ощадбанком» створював би суттєве непотрібне навантаження на Правління Об’єднання. Політичний процес несподівано став у пригоді. Президент Порошенко вирішив, що готівкові виплати житлових субсидій можуть позитивно сприймати його потенційні виборці. Потрібна реформа отримала поштовх з неочікуваного боку.

«Підводне каміння» монетизації

Ініціатива Президента надихає. Проте є ціла низка ризиків, які можуть перетворити позитивну ініціативу на традиційне «хотіли краще, а вийшло як завжди».

По-перше, це стійкість готівкових виплат. Одна з ключових проблем субсидій – затримка їх виплат з бюджету. Навіть на кінець 2018 року обсяг заборгованості із житлових субсидій становив 6.9 млрд грн. Є суттєвий ризик, що після першої хвилі «парадних» виплат будуть затримки відшкодування субсидій з бюджету (або штучні обмеження до входження в програму), що може призвести до соціальної напруженості та появи політичного запиту повернутися до старих механізмів.

По-друге, це проблема адресності. 2017 року лише 38.3% житлових субсидій виплачували незаможним. За кризових років низьку адресність вважали прийнятною для зниження соціальної напруженості в суспільстві. Проте, з огляду на стабілізацію економіки та за умови виплати субсидій живими грошима, гостро постає потреба перевірки реальних доходів отримувачів житлових субсидій і верифікації самих субсидіантів. Допоки з верифікацією пенсій і соціальних виплат залишається багато роботи.

По-третє, це потенційний спротив постачальників послуг. Набагато простіше вирішувати питання компенсації субсидій централізовано, аніж мати справу з мільйонами споживачів. Щоб отримати з бюджету субсидію постачальнику навіть не обов’язково надавати послугу або підтвердити факт споживання енергоносіїв, головне – заповнити пакет документів. Зі споживачами такі «фокуси» у постачальника не проходять. Окрім того, споживання енергоносіїв за нормативами вигідне саме надавачам послуг, а не споживачам. І єдиний випадок, коли споживач починає цікавитися, чи насправді він спожив стільки, скільки вказано в нормативах, – це коли він платить за послугу власноруч живими грошима. З огляду на це треба очікувати спротиву надавачів послуг, що також приховує ризики повернення до старих механізмів субсидій-знижок.