Планування без примусу

Планування завдячує своїм успіхом переважно тому, що люди хочуть вирішувати спільні проблеми якомога далекоглядніше. Суперечка між сучасними плановиками й лібералами полягає не в тому, чи повинні ми системно мислити, коли плануємо справи. Суть цієї суперечки – у який саме спосіб це краще зробити. Питання в тому, чи повинні ми створити умови, за яких ініціатива окремих осіб та їхні знання дадуть їм змогу планувати краще; або чи нам варто спрямувати й упорядкувати всі види господарської діяльності відповідно до плану, тобто «свідомо скерувати ресурси суспільства відповідно до певних поглядів плановиків на те, хто що повинен мати».

Не варто плутати незгоду з описаним вище типом планування з підтримкою повного невтручання держави. Прихильники вільного ринку не закликають залишати речі в первісному стані; вони пропонують використовувати конкуренцію як засіб координування людських зусиль. Згідно з їхніми переконаннями, там, де ефективна конкуренція можлива, вона є найкращим способом узгодження зусиль окремих людей. Плідна конкуренція потребує добре продуманих законодавчих рамок, а також розуміння, що ні минулі, ні поточні правові норми не позбавлені суттєвих хиб.

Лібералізм виступає проти заміни конкуренції менш досконалими методами управління економічною діяльністю. Він надає перевагу конкуренції не тільки тому, що в більшості випадків це найефективніший з усіх досі відомих методів, а й тому, що це єдиний метод, який не передбачає примусу й свавільного втручання влади. Конкуренція звільняє від необхідності «свідомого соціального контролю» і дає людям змогу вирішувати, чи достатньо переваги певного виду діяльності покривають пов’язані з ним недоліки.

Успішне функціонування конкуренції не заперечує певних видів втручання держави. Наприклад, обмежити тривалість робочого дня, вимагати проведення певних санітарно-профілактичних заходів і забезпечити надання суспільно корисних послуг добре поєднуються з існуванням конкуренції. Проте існують галузі, де конкуренція була би недоцільною. Наприклад, шкода від вирубки лісів або забруднення повітря викидами заводів не стосується лише власників цих об’єктів. Проте той факт, що ми змушені звертатися до прямого втручання влади в тих випадках, коли неможливо створити умови для належного функціонування конкуренції, не означає, що ми повинні придушити конкуренцію там, де вона можлива. Створити умови, за яких конкуренція буде найбільш ефективною, запобігти шахрайству та обману, змусити монополії розділитися – ці завдання забезпечують широке та беззаперечне поле для державної діяльності.

Однак це не означає, що можна знайти «золоту середину» між конкуренцією і центральним управлінням, хоча на перший позір ніщо не здається більш слушним чи вірогіднішим з погляду здорового глузду. І саме здоровий глузд вказує на підступність цієї думки. Хоча конкуренція може витримати певний комплекс обмежувальних заходів, її не можна поєднати з плануванням, оскільки вона перестане бути надійним дороговказом для виробників. І конкуренція, і центральне управління втрачають своє значення і продуктивність, якщо їх запроваджено лише частково; поєднання їх призведе до того, що жодне не працюватиме.

Планування і конкуренцію можна поєднати тільки в разі планування задля конкуренції, але не проти неї. Ми виступаємо винятково проти планування на шкоду конкуренції.

Велика утопія

Немає жодних сумнівів у тому, що більшість політиків у демократичних країнах, які вимагають централізованого управління економічною діяльністю, вірять у можливість поєднання соціалізму й свободи особистості. Проте багато мислителів давно визнали, що соціалізм – це серйозна загроза для свободи.

Сьогодні мало хто пам’ятає, що витоки соціалізму були відверто авторитарними. Він почався як відкрита реакція на лібералізм Французької революції. Французькі письменники, які заклали основи соціалізму, не сумнівалися, що їхні ідеї міг би втілити лише сильний диктаторський уряд. Сен-Сімон, перший із сучасних плановиків, передбачав, що до всіх, хто не виконуватиме накази запропонованих ним планових комітетів, будуть «ставитися як до худоби».

Великий політичний мислитель де Токвіль бачив найясніше з усіх, що демократія перебуває у непримиренній суперечці із соціалізмом: «Демократія розширює сферу особистої свободи, – казав він 1848 року. – Для демократії найціннішою є людина, тимчасом як соціалізм розглядає кожного з нас лише як засіб, як одиницю з маси людей. Демократія й соціалізм не мають між собою нічого спільного, окрім одного лише слова: рівність. Проте зверніть увагу на різницю: демократія прагне рівності у свободі, соціалізм шукає її в обмеженні та поневоленні».

Щоб приспати ці підозри й запрягти у свій віз найсильніший політичний мотив – прагнення свободи – соціалісти дедалі більше почали обіцяти «нову свободу». Соціалізм повинен був принести «економічну свободу», без якої політична свобода «не має сенсу».

Для більшої переконливості аргументу значення слова «свобода» було трохи змінено. Раніше воно означало звільнення від примусу й свавільної влади інших людей. Тепер же цьому слову надали значення звільнення від бідності, від примусу обставин, які неминуче обмежують коло вибору для всіх нас. У цьому сенсі свобода є просто іншою назвою для влади або багатства, а попит на нову свободу був таким чином іншою назвою для старого попиту на перерозподіл багатства.

Поступово більшість дослідників цього питання відмовилися від тези, що планова економіка виробить суттєво більшу кількість продукції, аніж конкурентна система. Утім, саме ця хибна надія досі веде нас шляхом до планування.

І хоча сучасні соціалісти обіцяють більшу свободу абсолютно щиро, впродовж останніх років дедалі більше оглядачів були вражені непередбаченими наслідками соціалізму, а також надзвичайною подібністю «комуністичного» та «фашистського» режимів. Як висловився Пітер Друкер 1939 року, «абсолютний крах віри в можливість отримати свободу та досягти рівності завдяки марксизму змусив Росію піти дорогою, якою йде Німеччина, дорогою, яка веде до тоталітарного суспільства, де немає свободи та рівності. Не можна сказати, що комунізм і фашизм – це одне й те саме. Фашизм приходить на зміну комунізму, коли той доводить свою примарність, як це сталося в Росії, а до цього – в догітлерівській Німеччині».

Не менш важливий інтелектуальний стан рядових членів у комуністичному й фашистському рухах Німеччини до 1933 року. Як порівняно легко можна перетворити молодого комуніста на нациста чи навпаки було добре відомо, особливо партійним пропагандистам. Комуністи та нацисти сварилися одне з одним частіше, аніж із представниками інших партій. І цьому є просте пояснення: вони намагалися заохотити до своїх лав людей з однаковим типом мислення й вважали одне одного єретиками. Методи їхньої роботи показали, наскільки тісно вони були пов’язані між собою. Для обох партій справжнім ворогом, людиною, з якою вони не мали нічого спільного, був ліберал старого типу. У той час, як комуніст для нациста й нацист для комуніста, й для них обох – соціаліст був потенційним рекрутом, який мав усі потрібні якості, щоб стати новим членом партії, вони знали, що компроміс між ними й прихильниками особистої свободи неможливий.

Обіцяний нам «Шлях до свободи» насправді є швидкісною дорогою до рабства. Не важко передбачити, що станеться, якщо демократія візьме курс на планування. Хтось визначить мету планування трохи розпливчастим терміном «загальний добробут». У колі плановиків не буде справжньої згоди щодо цілей, яких потрібно досягти. А тому домовленості про централізоване планування без домовленості про його цілі буде те саме, якби група людей домовилася здійснити подорож разом, не дійшовши згоди щодо місця призначення: в підсумку всі повинні будуть відправитися в подорож, якої більшість із них зовсім не хоче.

Законодавчі збори демократів не здатні бути плановими органами. Вони не можуть досягати згоди з усіх питань, щодо всіх сфер життя країни, оскільки кількість можливих планів незліченна. Навіть якби парламент міг, просуваючись крок за кроком і йдучи на компроміс щодо кожного питання, досягати згоди в загальних рисах, у підсумку це б однозначно не задовольнило нікого.

Розробити економічний план таким способом є ще менш можливим, аніж, наприклад, успішно спланувати військову кампанію, дотримуючись демократичних методів. Завдання розробити стратегію потрібно буде доручати фахівцям. І навіть якщо у такий спосіб буде сплановано роботу кожної галузі господарства, однак постане проблема об’єднання окремих планів у єдине ціле. З часом вимога наділити деякі комітети або окремих осіб повноваженнями діяти на власний розсуд ставатиме дедалі сильнішою. Суспільний запит на економічну диктатуру є характерним етапом на шляху до планування.

Таким чином, функції законодавчого органу будуть зведені до вибору осіб, які матимуть фактично повну владу. Вся система наближатиметься до такого типу диктатури, де голову уряду час від часу затверджуватимуть всенародним голосуванням і де він матиме достатньо влади, аби скерувати вибори у вигідному для нього напрямі.

Планування веде до диктатури, бо диктатура є найефективнішим інструментом примусу, а без нього неможливе централізоване планування у великих масштабах. Немає виправдання поширеному переконанню в тому, що доки владу забезпечено демократичними процедурами, вона не може бути свавільною. Не джерело влади запобігає її свавіллю. Щоби влада не була диктаторською, її потрібно обмежувати. Істинна «диктатура пролетаріату», навіть якщо вона демократична за формою і здійснюється централізовано для управління господарською системою, напевне зруйнувала б особисту свободу краще за будь-яке самодержавство.

Особиста свобода не поєднується з верховенством єдиної мети, якій назавжди підпорядковується життя суспільства. До певної міри ми особисто зіткнулись із цим під час війни, коли підпорядкування майже всього невідкладній і нагальній потребі є ціною, яку ми платимо за нашу свободу в майбутньому. Модні гасла, які спонукають нас діяти в цілях миру так, як ми діяли в цілях війни, збивають нас із пантелику. Оскільки має сенс тимчасово пожертвувати свободою для того, щоб убезпечити її майбутнє. Проте зовсім інша річ – жертвувати нею назавжди в інтересах планової економіки.

Для тих, хто на власні очі спостерігав за переходом від соціалізму до фашизму, зв’язок між цими системами очевидний. Втілення програми соціалістів означає знищення свободи. Демократичний соціалізм – чи не найбільша утопія останніх кількох поколінь – просто недосяжний.

Переклад здійснено коштом читачів проекту "Ціна держави".

Попередня частина ... Наступна частина

Уся книга в PDF або ePub

«Шлях до кріпацтва» в малюнках