Два види безпеки

Подібно до міфічної «економічної свободи» економічну безпеку часто називають невід’ємною умовою справжньої свободи. У певному сенсі це істинне і важливе твердження, оскільки незалежність розуму та сила характеру зрідка трапляються в людей, які не впевнені, що досягнуть успіху в житті завдяки власним зусиллям.

Однак розрізняють два види безпеки: 1) впевненість, пов’язану із забезпечуваним для всіх мінімумом засобів до існування; та 2) гарантію певного стандарту життя, тобто такого стану, який одна особа або група людей має відносно інших.

Однозначно, що наше суспільство, яке досягло певного рівня добробуту, могло б гарантувати безпеку першого виду всім (без загрози загальній свободі), а саме забезпечити всім мінімум їжі, дах над головою й одяг – цього б вистачило, щоб залишатися здоровими. Так само ніщо не заважає державі допомагати в організації комплексної системи соціального страхування від нещасних випадків, яким мало хто може запобігти. Планування безпеки другого виду чинить підступний вплив на свободу. Його мета – захист окремих осіб або груп від зменшення рівня їхніх доходів.

Якщо, як це трапляється останнім часом, працівникам певних професій, де умови виробництва поліпшилися, дозволено обмежувати приплив нових працівників, щоб забезпечити собі абсолютну вигоду у вигляді вищих зарплат або доходів, то іншим людям, які працюють у галузях, де попит знизився, немає куди йти. Таким чином результатом кожної зміни стає зростання кількості безробітних. Немає жодних сумнівів, що за останні десятиліття саме прагнення безпеки другого виду призвело до зростання безробіття, а отже, до погіршення економічної безпеки.

Повну безнадійність становища людей, які позбавлені можливості працювати за захищеними державою професіями, тобто в умовах менш гнучкого суспільства, можуть усвідомити лише ті, хто пройшов через це сам. Експлуатація одного класу іншим ніколи не була такою жорстокою, як та, що існує між менш успішними членами певної групи підприємців та представниками усталених підприємств. Це стало можливим через «регуляцію» конкуренції. Небагато гасел спричинили стільки шкоди, скільки наробила ідея «стабілізації» цін або зарплат, що, убезпечуючи дохід одних, ставив у щораз нестабільніше становище інших.

В Англії та Америці особливі привілеї, насамперед у формі «регуляції» конкуренції, «стабілізації» цін і зарплат, почали набувати дедалі більших масштабів. Кожен випадок гарантування такого виду безпеки одній групі неодмінно створює небезпеку для решти груп людей. Якщо ви гарантуєте одним людям шматок пирога обумовленої величини, натомість сам пиріг постійно змінюється в розмірах, то розмір частки, призначеної для решти людей, коливатиметься куди більше, аніж розмір самого пирога. А важливий елемент безпеки, який існує в конкурентній системі – коло різноманітних можливостей, – неухильно звужується.

Загальне прагнення домогтися економічної безпеки через обмежувальні заходи, запроваджені державою, поступово призвело до суттєвих змін у суспільстві – змін, де, як і в багатьох інших випадках, Німеччина стала прикладом для наслідування для решти країн. А прискорення цього процесу відбулося внаслідок поширення соціалістичного вчення, яке пропагувало свідоме приниження всіх видів діяльності, пов’язаних з економічним ризиком, і моральний осуд великих прибутків, задля яких варто ризикувати, але які можуть отримати лише одиниці.

Ми не можемо звинувачувати сучасних молодих людей у тому, що вони надають перевагу найманій посаді з гарантованою зарплатою перед ризиком підприємництва після того, як вони змолоду чули, що посада найманого працівника більше цінується в суспільстві, більш самовіддана та шанована. Сучасне молоде покоління виросло у світі, де школа й преса представляють підприємництво як уособлення безчесності, а прагнення прибутку – як щось аморальне, де найняти на роботу сотню працівників вважають визиском, але наказувати тій самій сотні людей називають поважною справою.

Люди старшого віку можуть вважати це перебільшенням, але як лектор університету я щодня переконуюся в тому, що в результаті антикапіталістичної пропаганди наші цінності змінилися більше, аніж нинішні суспільні інститути. Питання полягає в тому, чи не зруйнуємо ми мимоволі ті цінності, які ще досі високо цінуємо, пристосовуючи наші суспільні інститути до нових вимог?

Конфлікт, з яким ми маємо справу, – це фундаментальний конфлікт між двома несумісними видами суспільного устрою, які часто визначають як ринковий і військовий. Обидва характеризуються вибором: людина може вибирати й ризикувати або буде позбавлена цих можливостей. За військової диктатури влада визначає, що кому робити й де хто має працювати, і це єдина система, в якій особа може перебувати в повній економічній безпеці. Проте така безпека невіддільна від обмеження свобод та ієрархічного порядку, властивого життю військових, – це безпека казарми.

Таким чином, малоймовірно, що в суспільстві, яке звикло до свободи, багато хто буде готовий свідомо заплатити таку ціну за безпеку. Попри це, політичний курс, якого ми зараз дотримуємося, швидко створює умови, за яких прагнення безпеки може стати сильнішим за любов до свободи.

Якщо ми не хочемо зруйнувати особисту свободу, конкуренція повинна вільно функціонувати в суспільстві. Нехай однаковий прожитковий мінімум буде забезпечено всім за будь-яких обставин; проте водночас давайте визнаємо, що всі заклики щодо привілейованості певних класів були помилкою, що немає виправдання діям, спрямованим на надання дозволу певним групам виключати молодих спеціалістів із розподілу певних благ для того, щоб підтримувати власний особливий рівень заробітку.

Не залишається жодних сумнівів із приводу того, що адекватний захист від злиденності повинен бути однією з головних цілей нашої політики. Проте немає нічого гіршого за нинішню моду інтелектуальних ватажків звеличувати безпеку за рахунок свободи. Дуже важливо подивитися правді в очі та знову усвідомити давно знаний факт, що свобода має свою ціну, і як особистості ми повинні бути готові до серйозних матеріальних жертв, щоб зберегти її.

Ми повинні відновити в суспільній пам’яті переконання, на якому ґрунтується свобода англосаксонських країн, згадавши слова Бенджаміна Франкліна, які стосуються наших країн і кожного з нас особисто: «Ті, хто готовий пожертвувати справжньою свободою задля отримання тимчасової безпеки, не заслуговують ані на свободу, ані на безпеку».

На шляху до кращого світу

Щоб побудувати кращий світ ми повинні знайти в собі мужність почати жити по-новому. Ми повинні прибрати перешкоди, які через людську дурість недавно опинилися у нас на шляху, та вивільнити творчу силу індивідів. Замість того, щоб «планувати прогрес», ми повинні створити сприятливі умови, щоб він насправді відбувався.

Сміливці не ті, хто закликає до більшого планування, і не ті, хто проповідує «Новий порядок» (який є лише продовженням тенденцій останніх 40 років) і не може придумати нічого кращого, аніж наслідувати Гітлера. Насправді небезпека йде від тих людей, які найголосніше закликають вдатися до планової економіки, саме вони перебувають під впливом ідей, що спричинили цю війну й більшу частину негараздів, через які ми страждаємо.

Основоположний принцип під час будь-якої спроби створити світ вільних людей повинен бути таким: єдина по-справжньому прогресивна політика – це політика, спрямована на свободу особистості.

Переклад здійснено коштом читачів проекту "Ціна держави".

Попередня частина

Уся книга в PDF або ePub

«Шлях до кріпацтва» в малюнках