Найбільш радикальні реформи в системі академій у межах всього пострадянського простору були впроваджені у країнах Балтії, причому одразу після проголошення незалежності в 1990 році. Жорстке нав`язування власних наукових пріоритетів та напрямків досліджень, організаційної структури, системи фінансування і повне ігнорування національного наукового потенціалу республік радянською владою призвели до того, що країни Балтії були залишені в науковому вакуумі – середовищі, що зовсім не відповідало їхнім економічним та соціальним потребам. Зміст і обсяги діяльності наукових спільнот Естонії, Литви та Латвії були строго підпорядковані інтересам військово-промислового комплексу СРСР. Утримувати численні академічні інститути і десятки тисяч людей наукового персоналу не було не тільки грошей, але й сенсу – їхні дослідження вже не були затребувані. Детального плану дій щодо перегляду наукових систем у балтійських науковців не було, і керувалися вони лише культурним опором радянській системі і бажанням повернутися до західної моделі наукових установ. Тож будувати систему науково-дослідних робіт (НДР) країнам Балтії довелося буквально з чистого аркуша.

1.“Період напіврозпаду”: глобальна реструктуризація Балтійських академій наук

До 1989 року Балтійські академії наук були типовими ієрархічно структурованими установами радянського типу, які мали повноправних членів і членів-кореспондентів, президію, що керувала всією системою, науково-дослідні інститути, проектні організації, експериментальні підрозділи і ряд допоміжних структур, таких як підрозділи постачання, відділи комунальних служб і навіть будівельні організації.

У 1989–1995 роках країни Балтії стали свідками одного з найбільш радикальних, важких перетворень академій наук серед країн Центральної та Східної Європи. За цей час було скасовано мережу академічних науково-дослідних інститутів, змінилися ролі прийняття рішень академій наук у фінансуванні досліджень шляхом трансформації у західні асоціації наукової еліти. За перші роки незалежності Балтійських країн було сформовано мережу державних науково-дослідних інститутів, заснованих на колишніх академічних інститутах, а ряд академічних інститутів було інтегровано в університети.

У 1989 році Академія наук Естонії включала чотири відділення з 16 інститутами та п'ятьма науково-дослідними та проектними установами, а також академічну бібліотеку. У цьому ж році під егідою Академії діяли 22 спільних підприємства. Загальна кількість працівників у цій системі становила 4,172, з яких 2663 працювали в інститутах, у тому числі 1257 дослідників (Таблиця 1).

Одразу після проголошення незалежності Естонії, молодий, технократичний і західно-орієнтований реформаторський уряд ліквідував дослідницький потенціал, пов'язаний з обороною, і передав університетам важелі правління інститутами, якими керувала Академія наук Естонії. Метою була оптимізація мережі наукових установ для більш раціонального обслуговування їхньої інфраструктури, скорочення витрат на технічне обслуговування і утримання персоналу. Інтеграція дослідницьких інститутів в університети поєднала напрямки фундаментальних досліджень із курсами навчання і сприяла усуненню дублювання наукових програм. Вчені науково-дослідних інститутів розуміли, що знайти перспективних молодих дослідників буде важко без “представництва” в університетах. В інститутах Академії було створено низку “basic chairs” для талановитих студентів. Протягом 1993–1994 рр. десятки дослідників із академічних інститутів були обрані професорами в університетах. Вони почали проводити лекції та читати курси в університетах, продовжуючи працювати у відповідних дослідницьких установах.

Щоб запобігти збереження “old boys networks”, які все ще переслідують академічні науки в пострадянській Росії, Білорусі та Україні, в 1993 році естонський уряд зробив обов'язковим вихід дослідників на пенсію по досягненню 65 років. Вікові обмеження для професорів і доцентів були зафіксовані в статутах університетів. Досить логічним був також перехід до системи, в якій наука фінансується за рахунок конкурентних грантів, так що сотні неконкурентних дослідників повинні були шукати нові робочі місця поза наукою. Вимірюваний, поетапний перехід був вирішальним, зміни відбувалися поступово, тому наукова спільнота мала час адаптуватися. Вчені, захоплені своєю роботою, мали шанс залишитися.

На першому етапі інтеграція академічних інститутів у вищі навчальні заклади здійснювалася в значній мірі під політичним тиском. У 1995 році Закон «Про наукову організацію» (Law on Research Organisation) передав управління науково-дослідними інститутами Академії Міністерству освіти, а система академічних закладів у своєму первинному стані припинила існування. У квітні 1997 року Парламент Естонії прийняв Закон “Про Естонську академію наук” (The Act on the Estonian Academy of Sciences). Цей Закон окреслив функції Академії, критерії членства, обмежену кількість учасників протягом усього життя (60) і визначив статус іноземного члена. Це дало Академії право створювати науково-дослідні інститути, засновувати академічні товариства і працювати як видавець.

У 1996-1998 рр. більшість колишніх науково-дослідних інститутів Академії наук Естонії була інтегрована в університети. Деякі інститути набули статусу громадських і державних інститутів, а на базі інших були сформовані незалежні наукові центри.

У 1989 році Академія наук Латвії мала 63 члена (27 повноправних членів та 36 членів-кореспондентів), а під її юрисдикцією перебували 17 наукових інститутів, п'ять спеціалізованих конструкторських бюро та дві експериментальні установи. Загальна кількість працівників Академії, яку можна було порівняти зі справжнім міністерством, становила понад 7 тисяч (Таблиця 1).

Прийнятий у 1992 році Закон “Про наукову діяльність” визнав Академію автономною, некомерційною науковою установою, що субсидується державою і має право самостійно обирати своїх членів. Закон надав їм незалежність в рамках ініційованих ними досліджень і процесів адміністрування. Держава може, за рішенням Парламенту або Кабінету Міністрів, делегувати Академії спеціальні функції або повноваження у галузі науки. З 1992 року до середини 1994 року інститути Академії були повністю незалежними, але у липні 1994 року їх адміністрація була передана Міністерству освіти і науки, яке одразу запустило процес інтеграції і консолідації науки та університетської освіти. Державні науково-дослідні інститути, не інтегровані в університетську систему, залишилися незалежними або стали національними дослідницькими центрами (центрами передового досвіду).

Наразі основними формами діяльності Академії наук Латвії є наукові зустрічі та загальні збори, академічні читання, а також робота в наукових підрозділах Академії у вигляді консультацій, розробок національних наукових програм, експертних оцінок, обговорення загальних тенденцій у науці. Академія проводить щорічні церемонії нагородження Великою медаллю Академії за значні внески у розвиток науки Латвії, відзначає призами видатних студентів латвійських університетів.

До 2000 року Академії наук Латвії вдалось створити широке коло почесних і іноземних членів, 55 із яких були латвійського походження, але емігрували за радянських часів. До почесних членів увійшли письменники, поети, художники, церковні діячі, представники культури, а також декілька вчених старшого покоління. Сучасна латвійська академічна спільнота слугує об'єднанню всього інтелектуального потенціалу країни і компенсує недостатню кількість видатних учених у галузі соціальних і гуманітарних наук.

Сьогодні Академія наук Латвії не має головної влади над фінансуванням досліджень.

У 1989 році Академія наук Литви мала 16 науково-дослідних інститутів, 29 повноправних членів та 42 члена-кореспондента. У її установах було працевлаштовано майже 5 тисяч співробітників (Таблиця 1).

Науково-дослідні установи Академії наук здобули незалежність у червні 1991 року, коли був прийнятий Закон “Про науку та навчання” (the Law on Science and Studies). Академічну та університетську науку об'єднали спільними програмами аспірантури через інтеграцію дослідницьких баз. Незважаючи на це, організаційна реструктуризація йшла повільно. У червні 2000 року уряд Литви затвердив “Пропозицію про структурні зміни” (Proposal on Structural Alterations), внесену Міністерством освіти і науки. 17 з 29 колишніх інститутів Академії залишили статус державних інститутів, вісім із академічних установ були інтегровані в університети, решта стала державними науково-дослідними закладами без можливостей отримання бюджетного фінансування.

Існує ряд причин, чому країни Балтії здійснили радикальну трансформацію академій наук у елітні заклади західного типу. Умовно їх можна поділити на «зовнішні» і «внутрішні». Серед зовнішніх: (1) політична ситуація в країнах Балтії, а саме, боротьба за незалежність від СРСР; (2) руйнування старої системи державного управління; (3) незалежність від Академії наук СРСР; (4) тиск з боку вітчизняної наукової спільноти; (5) зовнішні (західні) джерела натхнення для нового способу організації дослідницьких інститутів.

До внутрішніх причин можна віднести: (1) прагнення інститутів до незалежності від центрального управління; (2) протиріччя у внутрішній структурі академій наук; (3) відсутність єдності та послідовності серед членів балтійських академій наук.

Незважаючи на те, що реформи серед Балтійських академій наук призвели до втрати однієї з їх головних функцій – розподілу фінансування НДР – академічні установи знайшли своє місце в науковій спільноті. Вони зберегли значний вплив на науковий розвиток своїх країн, а їхні вчені мають статус найбільш кваліфікованих національних експертів у своїх галузях науки, сформувавши балтійську наукову еліту.

2. Фінансування науки в епоху постсоціалізму: створення Наукових рад і Фондів

Перший етап реформування науково-дослідних систем у країнах Балтії (1989–1990 рр.) був у значній мірі присвячений радикальним перетворенням системи фінансування НДР. Мета полягала в тому, щоб позбавити державних адміністраторів і академії наук монополії на розподіл фінансових ресурсів, а також запровадити нові принципи фінансування НДР, подібні до західних. В основному, це означало поєднання фінансування з оцінкою проекту та попередніми досягненнями заявника, тобто системою фінансування на основі наукових переваг.

Прототипи Національної Ради України з питань розвитку науки і технологій та Національного фонду досліджень, склад та компетенції яких були затверджені Кабінетом міністрів України лише у 2017 та у 2018 роках відповідно, в країнах Балтії почали активно формуватися вже влітку 1990 року – одразу після (іноді навіть до) проголошення незалежності. Як правило, це дві взаємопов’язані струкутри, що консультують уряд з пріоритетних напрямків розвитку науки та кількості грошей, для цього необхідної.

*Естонія

Естонська наукова рада була створена влітку 1990 року. Мета – надання уряду консультацій щодо стратегічних питань із досліджень і розвитку та інноваційної політики. У грудні 1993 року Естонська наукова рада була реорганізована у Раду з досліджень і розробок (The Research and Development Council) під головуванням Прем'єр-міністра. Рада з досліджень і розробок складається з двох комітетів. Перший займається питаннями досліджень і розвитку (НДР), другий – політикою у сфері інновацій. Очолюють комітети Міністр освіти і досліджень (Minister of Education and Research) і Міністр економічних питань та комунікацій (Minister of Economic Affairs and Communications) відповідно. Робота Ради координується органом правління, що складається із 12 членів, які обираються урядом Естонії строком до трьох років.

У 1991 році також з’явилися перші грантові фундації: Естонський науковий фонд (the Estonian Science Foundation) для фінансування фундаментальних досліджень, Естонський інноваційний фонд (the Estonian Innovation Foundation) для фінансування затребуваних ринком прикладних НДР та Естонський інформаційний фонд (the Estonian Information Foundation) для розробки національної IT-системи.

Вже у 1991 році новостворений Естонський науковий фонд ввів детальну процедуру конкурсного фінансування досліджень. Щоб уникнути порушення безперервності досліджень та захисту наукового співтовариства від впливу раптових та швидких змін, був запропонований поступовий підхід до впровадження проектного фінансування. Починаючи з 1993 року, частка коштів, розподілених Фондом як гранти для проектів (тривалістю до чотирьох років), регулярно зростала, і у 1997 році досягла 30% державного бюджету на НДР. Починаючи з 1995 року, до відбору нових заявок на гранти була задяна велика частка іноземних колег. Таким чином, оброблялись заявки написані як на естонській, так і англійській мовах, плюс це стимулювало заявників писати мовою глобальної дослідницької спільноти і поширювати мережу наукових контактів. Починаючи реформу, було вирішено, що інституціям, які займаються фундаментальними дослідженнями, необхідно гарантувати базове фінансування протягом перехідного періоду, що розподілявся Радою Естонського наукового фонду через «парасолькові організації»: університети, міністерства та Академію наук. Фонд також виділяв окремі гранти для спеціальних потреб, такі, як підтримка наукових журналів і наукових збірників, гроші на запчастини і ремонт дорогого наукового обладнання. З 1998 року ці витрати покриваються Міністерством освіти і досліджень через бюджет інфраструктури (до 15% від витрат на НДР). Естонські реформатори науки розуміли, що виключно конкурентне фінансування проектів має один недолік: якщо воно не збалансоване довгостроковим інституційним фінансуванням, втрачається стабільність досліджень, зношується дослідницьке обладнання та інфраструктура, відбувається фрагментація та дублювання досліджень, а акцент робиться на короткострокові зусилля, що, в свою чергу, негативно позначається на ефективності навчання молодих дослідників.

Починаючи з 2012 року усі грантові агенції були об’єднані в єдину Естонську раду з досліджень (Estonian Research Council). Наразі вона є головною урядовою організацією, що консолідує і спрямовує наукові гранти та інші види фінансової підтримки НДР на основі відкритого конкурсу.

Склад органу правління Естонської ради з досліджень (The Board of the Estonian Research Council) визначається Міністром освіти та досліджень кожні п'ять років. Як правило, до нього входять представники Міністерства освіти і досліджень, Міністерства економічних питань та комунікацій, Міністерства фінансів, професори університетів та представники підприємницького сектору. Комітет із оцінки наукових проектів Естонської ради з досліджень (The Evaluation Committee of the Estonian Research Council) складається з 15 членів – видатних науковців із різних галузей науки.

Литва

Дослідницька рада Литви (The Research Council of Lithuania) була заснована в 1991 році як Литовська наукова рада (Lithuanian Science Council), і пройшла низку реформ до реорганізації в Дослідницьку раду Литви у 2007 році. З тих пір і дотепер вона поєднує функції дорадчого органу та грантової агенції: консультує парламент і уряд з питань дослідницької політики, складає програми фінансування наукових досліджень та звітує щодо науково-дослідної діяльності в країні.

Дослідницьку раду Литви складається з органу правління, двох експертних комітетів – Комітету гуманітарних і соціальних наук (Committee of the Humanities and Social Sciences) і Комітету природних і технічних наук (Committee of Natural and Technical Sciences) – та Дослідницького фонду (Research Foundation), який здійснює адміністрування грантових заявок. Склад наукової ради – це 29 членів, що призначаються парламентом за пропозицією уряду, з п'ятирічним мандатом і можливістю продовження на другий п'ятирічний термін. Ротація половини членів кожного Комітету є обов'язковою кожні два з половиною роки.

Латвія

Латвійська наукова рада (The Latvian Council of Science) була створена в 1991 році. Вона є колегіальним інститутом вчених під керівництвом Міністерства освіти і науки і консультантує уряд Латвії з питань науково-дослідницької діяльності і професійної підготовки науковців. Рада надає рекомендації щодо розробки та впровадження політики у сфері науки, вищої освіти та інновацій, сприяє міжнародному науковому співробітництву, а також бере активну участь у конкурентному фінансуванні НДР. Її орган правління складається з 20 членів, що обираються з 14 галузевих комісій та 6 латвійських дослідницьких інститутів. На відміну від інших наукових рад Балтійських країн, склад комісій обирається безпосередньо вченими, а не призначається урядом.

З 1991 року в Латвії вживалися найбільш радикальні серед усіх Балтійських країн заходи реформування системи фінансування науки: дослідницькі установи не отримували коштів безпосередньо, а гроші виділялися лише у вигляді грантів для наукових проектів на основі конкуренції. Таким чином латвійські вчені скасували домінування державних установ у розподілі фінансових ресурсів і переклали цю функцію на установу, яку обирали самі вчені – Латвійська наукова рада.

Державний бюджет Латвії виділяє певну суму для дослідницьких проектів, ринково-орієнтованих досліджень, а також для дослідницьких контрактів міністерств. Латвійська наукова рада розподіляє кошти, виділені на проекти, серед відомчих галузевих комісій. У межах призначеного фінансування кожна галузева комісія розподіляє кошти у вигляді проектних грантів на основі ретельної внутрішньої оцінки. Якість заявок оцінюється, як функція попередньої наукової роботи керівників проекту: публікації в міжнародно визнаних наукових журналах та їх фактори впливу (impact factors), кількість монографій, статей, запатентованих нововведень, проданих ліцензій, матеріали відвіданих тематичних конференцій, участь у виставках, призи, дипломи, робота над дисертаціями, досвід наукової роботи за кордоном, викладання в закордонних університетах, міжнародне співробітництво. Ці керівні принципи, створені в 1993 році Латвійською науковою радою, підкреслюють важливість кількісних та якісних показників. Звісно, виключно грантова система фінансування науки грантів мала недоліки і існувала певна неузгодженість у її впровадженні, але вона мала й позитивну роль, оскільки наукові критерії стали головним фактором для отримання фінансових ресурсів, а не кулуарні домовленості та необґрунтовані обіцянки, що були так популярні протягом віку науки «розвинутого соціалізму». Наразі в Латвії існує розвинута система нових грантових програм, створена мережа дослідницькі центрів, які отримують базове фінансування.

Реформи в трьох балтійських країнах свідчать про те, що фундаментальна реструктуризація системи фінансування повинна здійснюватися під час великих політичних і економічних змін, оскільки пізніше вони є складнішими в імплементації і стикаються з більш інтенсивним опором з боку наукових спільнот. Очевидно, що цей ударний підхід у країнах Балтії був необхідним, щоб розбити стару адміністративну систему управління дослідженнями, перш ніж вона змогла відновитися і пристосуватися до нових умов. Але очевидно, що паралельно з конкурсними грантами на дослідження необхідно виділяти частину коштів державного бюджету на загальні потреби науки та базове фінансування наукових установ, щоб гарантувати безперервність та безпеку дослідницької системи.

3. Перші результати

Історично так склалося, що Балтійський регіон та його менталітет сприймалися як найбільш про-західні: країни Балтії були найменш ізольовані від Європи порівняно з іншими регіонами імперії та вели активну співпрацю з європейською науковою спільнотою. Науковці Естонії, Литви і Латвії почали публікуватися в міжнародних журналах вже в 1960-х роках. Деякі з балтійських журналів і книг були перекладені на англійську мову і перевидані на Заході. Ряд дослідників з країн Балтії входили до складу редакційних колегій міжнародних видань, обиралися до рад міжнародних організацій і ставали членами західних академій. Незважаючи на політичні обмеження, в прибалтійських республіках часто проводилися міжнародні та всесоюзні конференції. Науковці Балтії запрошувалися представляти свої доповіді на міжнародних форумах, а також працювати в університетах та наукових установах за кордоном. Тому після розпаду СРСР у 1991 році проактивні члени наукової спільноти Балтії швидко встановили контакти та співробітництво із західними дослідниками, набагато випереджаючи науковців інших пострадянських регіонів. Протягом перших років реформа наукової системи країн Балтії зосереджувалася на концепції, що наука і дослідження особливо важливі для переходу до демократії. У цьому відношенні вони відрізняються від інших країн Центральної та Східної Європи.

Кількісні та якісні показники наукової діяльності

За 50 років радянської окупації Балтійських країн значно збідніла матеріально-технічна база їхніх університетів і дослідницьких інститутів. Централізованого фінансування СРСР було достатньо лише для підтримки фізичного існування науково-дослідних установ і для виплати основної заробітної плати персоналу. Водночас університети та інститути зазнавали значні нестачі сучасного обладнання; доступ до міжнародної наукової літератури був обмежений; мережі міжнародного зв'язку були нерозвинені. Розподіл дослідницького обладнання, матеріалів та інструментів був строго централізованим, а іноземної валюти для придбання сучасного наукового обладнання з-за кордону не було зовсім. У перші роки реформ державні витрати на науку у незалежних балтійських країнах були мізерні – так ж тенденція спостерігалася і в інших пост-радянських країнах Східного блоку. Як пригадує один із аспірантів біологічного факультету Тартуського університету, в 1993 році (через два роки, як Естонія здобула незалежність) із технічного обладнання він мав лише лінійку і лабораторні ваги. Для понад 10 тисяч студентів та дослідників Тарту – колись інтелектуального серця Естонії – в університеті було лише два комп’ютери. Звісно, за таких умов учені ставали менш мотивованими, втрачали дослідницьку ініціативу і виїжджали за кордон, або ж зовсім покидали наукову сферу. Найбільш різкого зниження кількості дослідників у період трансформації наукової сфери зазнала Латвія – на 69%. До 1998 року загальний спад (46%) був значно менш гострим у Естонії. Більш плавний перехід до стабілізації кількості вчених спостерігався лише у Литві (Діаграма 1).

Незважаючи на загальне скорочення кількості активних дослідників, економічні труднощі та процеси реорганізації, кількість публікацій балтійських авторів в англомовних журналах зростала (Діаграма 2). Протягом перших років після масштабної реформи академічної науки та запровадження систем надання грантів в усіх трьох країнах Балтії спостерігалося швидке зростання загальної кількості публікацій у виданнях, індексованих наукоментричними базами WoS/Scopus. В Естонії цей показник збільшився з 250 до 500–600 публікацій на рік. Загальна кількість публікацій в Латвії залишалася стабільною на рівні 250–350 на рік, тоді як у Литві їхня кількість зросла з 250 у 1990 році до 450–550 у 2000 році. Починаючи з 2000 року науковий результат балтійських націй збільшився більш ніж у чотири рази, поклавши початок так званому “буму цитування” (Діаграма 3).

Якість публікацій

Термін «якість публікацій» використовується для опису фактору впливу (IF) журналу, в якому була опублікована відповідна стаття. Редакційні колегії наукових журналів підтримують високий рейтинг своїх журналів шляхом рецензування статей. Сам факт публікації статті у журналі з високим фактором впливу означає підтвердження якості наукової статті. Фактор впливу вказує на ймовірність цитування і може бути віднесений до певної публікації. Діаграма 5 ілюструє середні значення фактору впливу для країн Балтії у період глобальних трансформацій. Значення цього показника почали значно зростати після 1990 року в Литві та Естонії, а після 1992 року і в Латвії. На зростання значним чином вплинула переорієнтація науковців на публікації у західних журналах, які мають більш високі значення IF, аніж журнали колишнього СРСР (Діаграма 4).

Рівень міжнародного наукового співаробітництва

Протягом перших років реформ наукової сфери, за період з 1990 року до 2002 року, різко зросла частка робіт дослідників Балтії, написаних разом з іноземними співавторами (Діаграма 5). Балтійські науковці, що не могли забезпечити повне фінансування проектів, користувалися головною перевагою міжнародного співробітництва – можливістю використання спільних ресурсів для імплементації дорогих дослідницьких програм. Співробітництво інтенсифікує обмін ідеями, поглиблює знання і має своєрідний синергетичний ефект для інноваційних підходів і отримання нових результатів. Роботи, підготовлені у міжнародному співавторстві, зазвичай мають вищу якість і отримують удвічі більше уваги наукової спільноти, ніж статті окремих авторів.

У 2017 році майже 60% дослідницьких статей Естонії залучали міжнародне співробітництво – на рівні з Нідерландами та Ірландією.

Створення сучасної мережі дослідницьких інститутів

Інтеграція низки державних науково-дослідних інститутів в університети наприкінці 1990-х років створила нову категорію: університетські науково-дослідні інститути. Протягом 1990-х років група промислових науково-дослідних інститутів, включаючи галузеві інститути радянського типу, поступово відпала. Останніми роками були створені нові інституції – центри наукової компетентності, технологічні центри та науково-технічні парки.

Загальна чисельність балтійських науково-дослідних інститутів не зменшилася, але сьогодні фактично функціонує більше інститутів, ніж у комуністичну епоху (Таблиця 2). Наприклад, у 1990 році Академії наук Латвії було підпорядковано 15 науково-дослідних інститутів, кількість яких до кінця 1990-х років досягла двадцяти. Створення відносно невеликих науково-дослідних інститутів або центрів вважається ефективнішим, оскільки вони, як правило, є більш гнучкими і здатними швидко адаптуватися. Такого роду гнучкості, безумовно, не існувало протягом комуністичної ери. Найбільш яскравим прикладом є Латвійський інститут фізики (Institute of Physics). За словами нинішнього директора, «це був абсурдний конгломерат». Протягом кількох років після реформи цей інститут складався з п'яти незалежних відділів: Інституту математики, Центру ядерних досліджень, Лабораторії теоретичної фізики і двох Лабораторій фізики твердого тіла.

Станом на 2001 рік більшість науковців країн Балтії були працевлаштовані в університетах та інших закладах вищої освіти (Діаграма 6).

Естонська програма розвитку нових інформаційних технологій «Tiger leap»

У стратегічних документах з дослідницької та інноваційної політики Балтійських країн розвиток інформаційних і телекомунікаційних технологій був визначений пріоритетним напрямом НДР. Прогрес Естонії в цій сфері був найшвидшим серед усіх трьох країн Балтії. В рамках програми Tiger Leap, започаткованою естонським урядом в 1996 році, всі естонські школи та університети до 2001 року були обладнані сучасними комп'ютерами та підключені до Інтернету. Сьогодні Естонія є однією з найсучасніших в Європі цифрових екосистем (Діаграма 7). Державна цифрова ідентифікація дозволяє населенню Естонії не тільки безпечно обробляти онлайн-транзакції з державними органами, податковими та реєстраційними організаціями, але й голосувати – онлайн-вибори для громадян Естонії були впроваджені вже з 2005 року.

Після розпаду Радянського Союзу всі колишні республіки СРСР зіткнулися з драматичними політичними, економічними та соціальними змінами (культурними, інтелектуальними та моральними). В умовах тотальної дестабілізації, безробіття, бідності і міграційних настроїв робити акцент на національному людському інтелектуальному ресурсі – це колосальний виклик і неймовірний ризик. Звісно, Балтійські країни могли піти простішим шляхом – продовжувати залежати економічно і політично від свого східного сусіда, надалі вичерпувати свої природні ресурси і довічно залишатися у статусі пострадянських країн, що розвиваються. Але Естонія, Латвія та Литва ризикнули і, здається, ще жодного разу про це не пожалкували.