Цікава ситуація складається в країні. Є міжнародні донори, які підштовхують нас до правильних кроків. Є прогресивні реформатори, які відчайдушно намагаються впроваджувати ці зміни. А є люди з української реальності, які починають вчитися заробляти на реформах.

Усі чули про «трансформатори Григоришина» – гучний корупційний скандал, який розгортався минулого року. Недавно прогримів не менш гучний скандал про ціни на вугілля «Роттердам+». Перше враження – олігархи знову крадуть. Проте мало хто усвідомлює, що всі ці події є побічним ефектом росту тарифів на електроенергію. Іншими словами – це зворотний бік медалі впроваджуваних реформ. Те, що повинно було перетворитися на ресурси для модернізації мереж, генеруючих потужностей і ліквідації згубного крос-субсидування, стало ласим шматком для «дерибану». Запах «дурних грошей» для бізнесменів українського розливу затьмарив розум і, здається, притлумив почуття самозбереження.

То що? Треба зупиняти всю історію з ростом тарифів і повертати все «взад»? Не зовсім так. Та давайте по порядку.

У січні цього року середній рахунок за електроенергію для одного домогосподарства сягнув близько 120 грн на місяць. Ще рік тому він становив близько 70 грн. У березні тарифи знову зросли, і далі електроенергія буде тільки дорожчати – вже наступного року її середня вартість для споживачів підніметься ще на 58.8% до 122.77 коп за 1 кВт·год.

Кожне підвищення – це мільярди гривень додаткових доходів для сектору. І якщо у випадку з підвищенням тарифів на тепло та газ загалом зрозуміло, для чого це робиться і на що підуть ці кошти (див. Звіт НАК «Нафтогаз України» за 2014 рік), то з тарифами на електроенергію ситуація не настільки очевидна. Фактично є тільки рішення про ріст тарифів, а ось питання, хто на цьому заробить, – це на сьогодні предмет торгу для зацікавлених сторін.

Та якщо причину росту тарифів на газ широко пояснюють (дорогий імпортний газ), то навіщо підвищувати вартість електроенергії в 2.5 разу, маючи багато дешевої атомної енергії та ще й виробляючи її стільки, що можемо експортувати, – це для більшості українців залишається загадкою.

Розповідь про те, чому ростуть тарифи, потрібно почати з того, що електроенергію для нас (побутових споживачів) субсидують. Саме так! Електроенергія, за яку ми платимо, коштує дорожче, аніж те, що написано у наших рахунках. Оскільки ми країна соціалістична, то регулятор вирішив, що за населення будуть платити «олігархи», тобто підприємці. Це створило багато проблем і системних перекосів в економіці, однак дотепер ситуація залишається без змін: населення платить нижче собівартості, а підприємці змушені за це доплачувати. Скажете, справедливо? Відповідь підприємців – дорога електроенергія повертається українцям у вартості товарів і послуг. Для прикладу, недавнє підвищення вартості водопостачання для населення стало прямим наслідком здорожчання електроенергії для підприємств.

Субсидування спотворює картинку. Однак якщо скласти докупи те, що платять громадяни та підприємства, то можна побачити реальну структуру собівартості. Якби ми платили 100 грн за електроенергію за обґрунтованими тарифами, то 16.9 грн були б втратами електроенергії в мережі, 3.3 грн заплатили б за користування високовольтними лініями, а 12.2 грн за те, що мережу підведено до нашого будинку. Сама ж собівартість електроенергії – 67.6 грн зі 100. Більше про структуру тарифу на електроенергію дивіться ось тут.

Цікаво, що на сьогодні із цих 100 грн собівартості ми сплачуємо лише 49 грн. Це навіть не покриває вартість палива, не кажучи вже про «доставку товару» додому.

Перехресне субсидування (від підприємств до громадян) видається основною причиною для підвищення вартості електроенергії. Однак не все так просто. Є ще такі проблеми, як зношеність обладнання, мереж і ріст собівартості палива, які на сьогодні створюють навіть більше проблем, аніж субсидування.

1. Зношеність основних фондів електростанцій

   Обладнання на більшості електричних станцій було впроваджено в експлуатацію в 60–70 роках. На сьогодні зношеність основних фондів в енергетиці становить 70–80%. Такий стан справ призводить до того, що гостро постає питання безпеки роботи електростанцій. Окрім того, собівартість виробництва електроенергії суттєво зростає через великі питомі втрати палива. Для реконструкції/модернізації електрогенеруючих потужностей, за приблизними оцінками, потрібно 150 млрд грн¹ у поточних цінах.

   ¹ За оцінками Concorde Capital

2. Недофінансування мереж

   Стан мереж мало чим відрізняється від стану генеруючих потужностей. За приблизними оцінками, 70% мереж уже відпрацювали свій вік. Наслідком цього є проблема з приєднаннями нових підприємств і створенням індустріальних парків. Десятки інвесторів відмовляються від інвестицій в Україну через проблему приєднання до електромереж, а це втрачені робочі місця, а також можливості нарощувати експорт і витісняти імпорт. Проблему відображено 137 місцем (із 189 країн) у рейтингу Doing Business за напрямом приєднання до електромереж 2016 року. Для повноцінного фінансування мереж, за приблизними оцінками, потрібно 15 млрд грн на рік. На поточний момент через тариф фінансують усього близько 20% необхідної суми (3.5 млрд грн на рік через інвестиційні програми).

3. Перехресне субсидування

   2015 року на перехресне субсидування було витрачено 43.8 млрд грн². Це в 1.5 разу більше, аніж бюджетні витрати на ремонт доріг минулого року. Фактично це означає, що одні споживачі оплачують рахунки інших споживачів. Наслідком такого субсидування є спотворені стимули та перенесення вартості електроенергії на вартість товарів і послуг.

   ² НКРЕКП, Звіт про результати діяльності Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, 2015 рік.

4. Ріст собівартості

   Паливо для АЕС імпортують. Частково також імпортують вугілля та газ, які використовують на ТЕС і ТЕЦ. Через девальвацію валюти паливо для АЕС за два роки здорожчало в гривні більш, аніж удвічі³. Вартість вугілля зросла приблизно на 70%, а вартість газу в гривні на 50%⁴. Очевидно, така тенденція гостро ставить питання додаткових коштів.

   ³ Немає точної інформації щодо ціни палива для АЕС, але припускаємо, що ціна закупівлі залишилася майже без змін у дол. США. ⁴ Середня ціна імпортного природного газу 2013 року становила 412.5 дол. США за 1000 м³. У І кв. 2016 року Україна імпортувала газ за ціною 197.1 дол. США за 1000 м³.

2015 року всі споживачі заплатили за електроенергію 154 млрд грн⁵. Ця сума суттєво більша ніж навіть обсяги виручки НАК «Нафтогаз України» у 2015 році (112.8 млрд грн)⁶. Основну частину цих коштів, звісно, було витрачено в оплату собівартості виробництва електроенергії. Нагадаємо, що в Україні всі виробники електроенергії «здають» вироблену продукцію в «загальний казан», який має назву ДП «Енергоринок». У цьому «казані» ціну усереднюють, а після продажу електроенергії споживачам кожен виробник отримує свою частку, пропорційну своєму внеску.

Однак, окрім виробників, за свої послуги «передачі» електроенергії отримує винагороду оптовий оператор мереж (Укренерго), а за послуги «розподілу» свою частку мають роздрібні оператори мереж⁷.

Дотепер відбулося три етапи підвищення тарифів на електроенергію. Куди пішли ці гроші? Ми порівняли доходи від тарифу цього року і січня минулого. Побачили таке:

Як розпорядилися цими грошима? Точні дані недоступні, але на реконструкцію основних фондів і зменшення субсидування ці кошти майже не надходили (див. «Як ріст тарифів виявився даремним»). Зокрема обсяг фінансування інвестиційної програми для АЕС на 2016 рік особливо не збільшився (4.0 млрд грн проти 3.6 млрд грн, запланованих на 2015 рік). І це при тому, що навіть за приблизними оцінками АЕС цього року отримають щонайменше 6.5 млрд грн додаткових доходів від нових тарифів. Аналогічна ситуація з роздрібними мережами – фінансування інвестиційних програм ліцензіатів залишилося майже без змін. Єдиний, хто нагромаджує гроші для реконструкції, – це оператор магістральних мереж Укренерго.

Такі цифри говорять про те, що весь ріст тарифів «з’їли миші». Іншими словами, ріст тарифів дотепер використовували лише для компенсації росту собівартості поточних витрат. Такий результат реформи, звичайно, розчаровує.

Незадовільний результат першого етапу підвищення тарифів порушує слушне питання: навіщо було все починати? Давайте змоделюємо ситуацію, коли електроенергія для населення залишається дешевою. І справді, розрахунки свідчать, що якісь додаткові 12 коп. за 1 кВт·год для підприємств⁸ і підвищення тарифів для населення 2015 року можна було уникнути. Нехай за все платять «олігархи»!

Однак не все так просто. Електроенергія є одним із базових ресурсів для будь-якого виробництва. Інвестор, приймаючи рішення, передусім звертає увагу на доступність електроенергії. А ось із цим у нас проблема. По-перше, в Україні вартість електроенергії для підприємств уже одна з найвищих в Європі. На цьому тлі навіть дешева робоча сила в Україні (низькі зарплати українців) видаються зовсім непривабливими. По-друге, щоб купувати навіть таку дорогу електроенергію, потрібно приєднатися до мереж – а в Україні це одне з найскладніших завдань у світі (див. «Зачаровані» електромережі, або Анатомія інвестиційного прокляття»). А тому чергове рішення перекласти вартість електроенергії на підприємців – це ще один удар по нашій конкурентоспроможності та ще один крок до наступної девальвації національної валюти (див. «Анатомія хронічної девальвації гривні»). Тому залишати електроенергію для населення дешевою і піднімати її вартість для підприємців – найбільш надійний спосіб «законсервувати» середню зарплату на рівні 100 дол. США на десятки років наперед.

Занижені тарифи для населення та субсидування – це зло й одна з причин наших економічних проблем останніх десятиліть. Вирівнювання тарифів для населення та підприємств – правильний вихід із ситуації. Утім, досвід 2015 року ставить питання руба про ефективність витрачання зібраних коштів. Оцінки свідчать, що ріст тарифів 2016–2017 рр. дасть щонайменше 20 млрд грн додаткових доходів на рік. І тут виникає запитання – хто отримає ці кошти? Охочих багато, і за цей ласий шматок розгортається ціла війна (див. «Про узаконення корупції на 10 млрд грн»). Проте в цій війні мало хто думає про модернізацію та розвиток, не кажучи вже про проблеми споживачів. Наприклад, та сама схема «Роттердам+» просто дає змогу «освоювати» гроші на завищеній вартості вугілля. У таких умовах, без жорсткого громадського контролю, є ризик, що тарифи зростуть, а проблеми сектору залишаться. І тому, якщо вже нести на собі тягар нових тарифів, треба «витискати» з цього максимальну користь для суспільства.

Перше, на що потрібно було б витрачати додаткові кошти, – це, звичайно, модернізація енергоблоків. Урядовці ніколи не хотіли «турбувати» громадян підвищенням вартості електроенергії. «Краще нехай заробляють 100 дол. США на місяць, але не задумуються про вартість «комуналки», думали можновладці усіх часів і народів. Як наслідок, в енергетиці склалася така ж ситуація, як із міськими маршрутками – грошей вистачає на бензин і зарплату водія, а от на ремонт маршрутки – вже ні. Як такий підхід відображається на комфорті пасажирів – бачив кожен.

В енергетиці ситуація така сама. Більшість теплових електростанцій уже давно відпрацювали свій граничний ресурс, а «атомники» постійно просять кошти на добудову енергоблоків⁹. І на відміну від «зношених» маршруток тут питання не тільки в комфорті (хоча віялові відключення нікому не подобаються), а в енергетичній безпеці та конкурентності економіки. Коли ваш автомобіль часто ламається і «з’їдає» 30 літрів на 100 км, то рано чи пізно вам доведеться ходити пішки.

Щоб в енергетичному сенсі нам не довелося «ставати пішоходами» подальший ріст тарифів може бути тільки в обмін на модернізацію сектору. А інвестиційні плани повинні бути відомі, прозорі та мати підтримку громадськості (люди повинні розуміти, на що витрачають їхні кошти). У протилежному разі ріст тарифів – ніщо інше, як фінансування корупції.

Розвиток генеруючих потужностей – лише частина історії. Інший бік медалі – як доставити «товар» до споживача. І з цим серйозна проблема. Оператори розподільчих мереж не мають ані коштів, ані бажання ремонтувати, а тим більше розвивати мережі. Обленерго як збанкрутілі банки – гроші є, але не для всіх. А тому єдиний інтерес – «вивести» на свої рахунки ті невеликі кошти, які для них доступні.

Рішення проблеми вбачається у запровадженні так званого стимулючого тарифоутворення. Суть ідеї полягає в тому, що оператор отримує винагороду за створення нових мереж і реконструкцію їх у вигляді відсотка здійснених інвестицій. Тобто інвестуєш кошти в мережі, а за це тобі гарантований відсоток прибутку. Однак проблема в тому, що на стимулюючий тариф знову потрібні гроші. «Ціна питання» близько 3-4 млрд грн додаткових коштів на рік, що достатньо для повноцінного фінансування мереж. Громадянам запровадження такого стимулу буде коштувати до 10 коп. за кВт∙год до вартості електроенергії.